Через велетенський масштаб руйнувань Салтівку нині називають мертвим районом, або мертвим містом — 70% будівель тут пошкоджено чи знищено. Сотні багатоповерхівок розбиті, чорні. Але насправді Салтівка жива. Люди й досі живуть там, де, здається, вижити неможливо. Приходять навідувати свої понівечені домівки, ніби хворих родичів. Вивозять якесь майно — і сподіваються колись повернутися.
У кожній квартирі тут є своя історія: про почуті, побачені й відчуті вибухи, про страх, поранення, втрату близьких, евакуацію, усвідомлення, як твій дім зникає на очах разом з усім попереднім життям.
“Від моєї квартири лишився тільки вхід”
(Метробудівників, 9)
Віталій відчиняє двері своєї оселі, за якими — порожнеча. Квартиру розбило прямим влучанням 29 квітня, у день народження його дружини. Через дев'ять місяців чоловік уже здатний про це жартувати.
— Від моєї квартири залишився тільки вхід. Рекомендую: двері харківського виробництва. Встояли… Прилетіло між нами й сусідом. Діра. Лягла дитяча кімната. Усе лягло.
Тепер підйом на його 8-й поверх — це щоразу ризик. Вище від 5-го є місця з “гуляючими” перекриттями. На сходах темно, стіни чорні від гару. Віталій вмикає ліхтарик і запрошує “в гості”. Просить не притулятися до стін, щоб не випасти з коридора вниз.
— Усюди обережно. Це квартири моїх сусідів: дяді Саші, дядька Едіка. Від Едіка видно нашу. Це його кімната, а далі мої мали бути. Ми туди вже не можемо потрапити. Усі плити висять, починаючи з техповерху. 7-й, 8-й і 9-й поверхи — тепер велика дірка.
Перший снаряд у їхній будинок прилетів 25 лютого. В одному з під’їздів ударом вибило панелі. Віталій одразу сказав дружині та двом донькам виїжджати. Вони знайшли притулок у селищі на Полтавщині. Каже, дуже боялися за рідню: батьки дружини вирішили залишитися в іншому під’їзді вже розбитої салтівської багатоповерхівки. Щодня околиці Харкова ставали дедалі небезпечнішими.
Слухайте подкаст про те, як мешканці зруйнованих і пошкоджених будинків на Північній Салтівці повертаються у свої оселі та об'єднуются, щоб їх відновлювати.
— Наші стійкі старі з сусіднього під’їзду, теща з тестем, сказали: будемо до останнього, — пригадує Віталій. — Та коли прилетіло в торець їхнього дому, вони зрозуміли, що нікуди діватися, людей там уже мало залишилось. А тут ще й бігали російські ДРГ, які сусіди бачили з вікна, по двоє-троє осіб. Були перестрілки. Велика подяка хлопцям з тероборони, вони захистили.
Віталій залишив дім у лютому, а вперше повернувся на Салтівку в травні. Тоді росіян почали відтісняти до північного кордону. Від сусідів знав, що сталося з будинком: сусіди постійно надсилали фото, як потроху зникають їхні квартири. Та бути готовим до побаченого наживо виявилося неможливим.
Дружина Віталія через війну втратила роботу. Він працював менеджером, а нині повернувся до попереднього фаху ремонтника. Попри великі руйнування, багато заробити не вдається, до того ж у багатьох будинках закривав вікна взагалі безплатно. Зиму Віталій із сім’єю житиме в родичів, які їх прихистили. Родина залишилася лише з тим, що схопила при виїзді. З усього майна в хаті збереглася одна строката ковдра.
Останній мешканець виїхав із цього будинку у вересні: чоловік зміг вирвати себе з дому лише через пів року війни.
Північна Салтівка: руйнування
Візуалізація інтерактивна: її можна наблизити за допомогою коліщатка, а також рухати, затиснувши праву кнопку миші (або за допомогою двопальцевих жестів на мобільних пристроях). За кліком (або тапом для мобільних пристроїв) на будівлю можна дізнатися більше. Червоним позначені будівлі, які постраждали.
“Якщо я тут не одужаю, то ніде не вилікуюсь”
(Наталії Ужвій, 72)
Ольга зовсім не збиралася виїжджати з Салтівки. Вирішила для себе: залишиться, хоч би що сталося та хоч би що зробили з будинком. Щойно росіяни почали бомбити місто з літаків, жила перебіжками між підвалом і квартирою. Жінка пригадує: їй, як і всім, було дуже страшно. Вона залишила домівку лише через поранення. Ольгу контузило й посікло осколками 14 березня, коли поруч розірвався касетний боєприпас.
— Я несла до підвалу людям помідори, і мене накрило — не одразу й зрозуміла, що сталося. Тут ще три жінки переді мною були, вони загинули. А я встала. Люди забрали мене в підвал, я була там від 14 до 22 березня. Потім мене люди відвезли в село Жихар поблизу Харкова й там виходили, дякую. У квітні-травні сильно хворіла. А потім вичухалася й думаю: що робити? Треба повертатися, дуже тягнуло додому.
— У мене з того боку квартира трохи ціла. Ну, що шибки, думаю, то таке. Одяг — усе залишилося. І ви уявляєте, я почала ночувати потроху. Згодом двері вхідні підняла й зробила. Як мене тут накрило тоді, то все здробило, а найперше цю стінку. Перший приліт був — побило газову трубу, горіло все, та люди одразу загасили. Потім був другий. А третій — на садок. Ну, я за два місяці відійшла. Приїхала сюди, сіла на лавку й думаю: якщо я тут не вилікуюсь, то не вилікуюсь ніде. І сина маю дочекатися. Він у мене на фронті.
Ольгу у дворі називають “мамою Олею”. Вона гуртувала сусідів, дбала про квітник і покинутих котів. Хоч один із них сподівається на обід і досі обов’язково чергує під під’їздом: місце їхнього збору чомусь саме біля лавки, де жінка ледь не загинула.
Статистики, скільки на Салтівці за зиму та весну було таких поранених, як Ольга, немає. Хоча в кожному дворі можуть розповісти про своїх постраждалих, бо часто їм надавали допомогу ті, хто опинився поруч. Проте інші цифри є. Повністю розбито на території мікрорайону майже 300 багатоповерхівок. Будинок Ольги, попри три підпалини та дві діри тільки на фасадній частині, — серед щасливчиків: його ремонтуватимуть.
“Хочеться повернути наше колишнє життя”
(Метробудівників, 11)
На Салтівці немає жодного повністю вцілілого будинку. Якщо повилітали шибки — це мінімум, який сприймають як “норму”. Перше, що роблять мешканці, які повернулися, — обходять дім і оглядають, скільки біди росіяни наробили в їхніх оселях. Це певний салтівський ритуал, у якому і прийняття проблем, і радість: є що оглядати — отже, є дім і надія, що оглянуте горе більше не виросте.
Тетяна й Олег із сином виїхали 24 лютого. Свій ритуал повернення родина здійснила на початку літа. Тоді всі повернулися з Полтавщини, але, на жаль, не додому, а просто в Харків. Було і страшно, і смішно.
— У червні викинула з холодильника лютневий борщ. А магнітики не забиратимемо, нехай чекають. Ми повернемося.
Узимку їхній будинок уже частково під’єднали до комунікацій, нині є газ і світло. Комусь вистачає й цього, щоб повернутися. Але тепла немає й не відомо, чи вдасться під’єднати цієї зими, тому сім’я з дитиною не наважується тут жити. Квартирують деінде.
— У квартиру ми навіть не намагалися повернутися, щоб жити. Немає опалення й води. Хоча дуже хочеться. Хочеться, щоби син ходив у школу. Її, правда, розбомбили…
Батьки у квартирі стають більш мовчазними. Показують забиті вікна та шпалери, які відстали від стін. Будинок, як і сусідні, просів від вибухів.Олег згадує лютий, коли каже, у квартирі йде пар — дуже холодно.
— Виїхали, бо на Окружній уже тривали бої. Ми ще десять днів витримали в Харкові, а потім поїхали. Сусіди залишилися тут, скидали нам фото. А в травні я першим приїхав. Був у шоці...
Максиму, сину Тетяни й Олега, — дев'ять років. Він веде до своєї кімнати. Малий не зважає на сліди обстрілів, помітні дорослим. Швидко відтворює, як було до великої війни, й показує, що ще спакував би та відвіз у свою тимчасову кімнату.
— Там, де я зараз живу, ну… нормально. Я хотів би забрати шведську стінку, але вона дуже велика. І стіл хотів би дуже забрати, але він прикріплений до стіни. І конячку забрав би. А це моя полиця — я ж футболіст, тут мої нагороди стояли. Їх ми забрали. А з вікна, зараз не видно, у мене було видно “Кулиничі” й трошки школу.
Напередодні новорічних свят родина приїхала додому забрати ялинку й іграшки. Зустрічатимуть Новий рік не тут, але подумки будуть у стінах на Метробудівників. Максим ще не вирішив, що загадає, а в батьків — одне й те саме бажання на повторі вже багато місяців.
— Хочеться знову просто нормально жити, працювати й ростити сина, — каже Олег.
— Хочеться повернути наше старе життя, — додає Тетяна.
Торішня ялинка, “домашнє” пальто й ватяна ковдра
(Наталії Ужвій, 74)
Віталій зустрічав Новий рік удома. Цьогоріч навіть не довелося ставити й прикрашати ялинку. Він лише підняв із ліжка прикрашене торік штучне деревце, куди його відкинуло вибуховою хвилею. Обтрусив гілки від битого скла, поправив іграшки й повернув у той самий куток.
— Це кімната онучки. Я давно сім’ю не бачив. От як виїхали, тільки й зідзвонюємося. Як їм, дівчатам, тут жити?
У будинки, де підключили комунікації, а головне — тепло, навіть родини з дітьми повернулися на зиму. Але в 9-поверхівці 73-річного Віталія немає ні тепла, ні води. Один з під’їздів зовсім порожній, у другому, крім Віталія, живе ще одна жінка.
— Сьогодні було +6 удома, коли я йшов на базар, — розповідає він. — І це ще я підігрів зранку трохи. А так було й +3, вода в каністрах замерзала. Води в мене завжди є запас. Бо її в домі немає з самого початку війни. У нас труби розірвало. У підвалі ще люди ночували, а коли вода пішла, в інший перейшли. Сплю я так: шапка, пальто (тепер воно вже домашнє), а зверху ще ватяна ковдра. Постіль не беру. Сплю ж не в ліжку, а на кухні.
Пенсіонер виїздив з Харкова лише на місяць. Коли повернувся, одразу взявся лагодити квартиру. Каже, це зараз і необхідність, щоб хоч якось облаштувати побут, і розрада. У мирний час знайшов би собі підробіток, а зараз варіантів немає.
— Спочатку ночував два-три дні на тиждень — ремонтував. Що зміг, те полагодив. Привіз десять листів пінопласту. Купив усе сам. Вікна вибило, балкон вилетів, замки на дверях повилітали. Усе це сам закривав. Я колись працював ремонтником, довелося згадувати.
У під'їзді салтівчанина чисто: комунальники закрили вікна на сходових прольотах, вимели бите скло і шматки стін. Як нагадування залишився шмат снаряду під сміттєпроводом. Його чоловік щоразу сварить, коли йде сходами. Сидіти вдома він собі заборонив. Ліфт запустити тут не можна, тому з 7-го поверху спускається з трьома-чотирма зупинками, коли йде на базар, що відкрився за кілька кварталів, або до пункту незламності. Там гостює часто. Приходив дивитися фінал чемпіонату світу з футболу. І так заглядає до чергових просто поговорити. Коли вдарять морози, каже, що тут і ночуватиме.
Зими чоловік не боїться. Говорить, дуже боявся обстрілів, поки тут були його дівчата (так називає дружину, доньку й онуку). Доля відвела їх сім’ю від трагедії: наступного дня, коли відправив жінок у безпечнішу частину України, росіяни вдарили по дитсадочку поряд з домом, куди вони приходили ночувати. Ще один його страх: як і куди забирати додому хвору дружину, вона не витримає життя в такому домі.
У будівлі, де він мешкає, застряг снаряд, який розбив дах і два верхні поверхи. Що чекає на будинок, Віталій не знає.
Мрії про майбутнє
Водночас деякі будинки в цьому мікрорайоні почали ремонтувати, хоча на більшість чекає знесення. А на Північну Салтівку в майбутньому — цілковита перебудова.
Проєкт відновлення мікрорайону запропонувала архітектурна студія EgoHouse. Автори пропонують забудувати мікрорайон сучасними 6-поверхівками та розташувати інфраструктурні об’єкті в зонах досяжності мешканців кожного будинку. Архітектори пояснюють: “Основна ідея дасть змогу розв'язати низку важливих проблем, зокрема некомфортно велику висотність будівель, відсутність нормальних громадських просторів, «нічийність» подвір’їв, соціалізацію населення. До того ж така забудова наблизить Харків до європейського формату життя, де ідею мікрорайонів забракували ще кілька десятиліть тому”.
Довідка
Північна Салтівка — один з наймолодших густонаселених житлових масивів на північному сході Харкова, зведений у 1987—1993 роках. До 24 лютого 2022-го там мешкало близько 400 тис. жителів. Район типового радянського планування забудовано типовими 9-ти, 12-ти й 16-типоверховими панельними будинками. Посередині — медзаклади та школи. А ще — річечка з мальовничим джерелом. З початком великої війни російська армія обстрілювала цей житловий мікрорайон майже щодня — аж до кінця травня, коли ЗСУ відкинули російську армію на відстань, недосяжну для артилерійських снарядів. Ми зібрали дані про всі обстріляні будинки на Північній Салтівці, щоб продемонструвати масштаби й детально показати воєнні злочини російської армії в Україні.
Над проєктом працювали: Анна Черненко, Андрій Марієнко, Ігор Лептуга, Влад Лященко, Інна Гадзинська, Денис Губашов
Матеріал підготовлено за сприяння Фонду розвитку ЗМІ посольства США. Грантодавець не відповідає за думки та інформацію, викладені у статті.
Пожертвувати
TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка. Також ви можете зробити пожертву щомісячною.
